Та одного дня в родину прийшла біда. Як і багатьох заможних селян та духовенство, його жорстоко знищили — порубали шашкою й кинули в силосну яму. Церкву та будинок було спалено разом зі всіма іконами, вдалося врятувати лише одну. А прабабусю Марію разом із трьома малими дітьми пожаліли вбивати , але вивезли до лісу й кинули на сніг зі словами: «Якщо твій Бог є — хай спасе». Зима була дуже люта, в лісі було дуже засніжено та вили вовки. У Марії в кишені була лише маленька ікона та сама врятована з будинку. Вона тихо молилася, загорнула дітей у хустки і тягнула по снігу до села. Дісталася. Вижила. І врятувала дітей.

Тим часом місцеві мешканці таки почули стогін з тієї ями. Мого прадіда Івана дістали живим. Але переслідування не припинялися. Сім’я переховувалася, а він і далі допомагав людям. Його молитви повертали хворих до життя, і слава про нього ширилась. Були такі тяжкі часи - священнослужителів переслідували. Після чергової спроби страти його зрештою забрали до таборів. Відтоді — жодної звістки.

Прабабуся Марія з дітьми переїхала до Дніпропетровської області. Там вона продовжила виховувати родину, передаючи їм силу, пам’ять і молитви. Саме вона, разом з моєю бабусею Лідією, дочкою Івана, виховувала мене. Змалку я слухала розповіді про ті страшні часи, про родовий дар, про силу молитви та справжні дива.

Я народилася вже після того, як дідуся не стало. Але його дух, його сила — живуть у мені. Моє яснобачення — це продовження роду. Моя місія — допомагати людям, як це робили мої предки. Бо коли ти несеш у собі силу молитви, правди й світла — ти не можеш інакше.